Першою позначкою на карті стала Малатія. Це досить традиційне місто у Східній Туреччині, де нас впустила переночувати до себе додому молода пара з 4-річною дитиною, з якими ми познайомились через сервіс для мандрівників Каучсерфінг. Ми відпочили, чудово провели час разом з ними. А ще, ми зробили неможливе! Вони казали, що в них оселилося багато людей, але ніхто не зміг доїхати автостопом до гори Немрут. А нам це вдалося!
Ми вирушили до Немрута після полудня, тому довелося спати в дорозі. Після заходу сонця, ми почули, як звучить мусульманська молитва з усіх куточків місцевості. Здавалось, що відлуння йде від гір та повертається до численних мечетей навколо. Вранці ми побачили 4 великих безпритульних собаки, що біжать, як божевільні, поруч із нами! Це було так несподівано і навіть страшно, що ми навіть затамували подих, сподіваючись, що вони нас не побачать. На щастя не побачили.
Дісталися ми до Немрут-Даг, коли сонце вже нагріло повітря мов у духовці. Це було нестерпне пекло. Ввечерi ми вийшли на верхівку Немрута, де й заночували в оточені величезних статуй прадавніх царів та нічних звуків. Люди кажуть, що кожен повинен побачити захід і схід сонця на Немрут, так що прокинулись ми вже під ранковий галас новоприбулих туристів, які прийшли на все це дійство подивитись. Щоб уникнути спеки, ми швиденько спустились до Малатії, де зустрілись з нашими друзями. До речі, Малатія славиться своїми абрикосами. Багато різних сортів цього фрукта експортують по всьому світі. Коли я бачу ці абрикоси в київських супермаркетах, то завжди тихо радію та згадую цю подорож.
Абсолютно випадково, наша мандрівка припала на час священного місяця Рамадан. Нас здивувало те що, віруючі мусульмани не їдять і не п’ють (!) протягом цілого дня, а лише після заходу сонця збираються на спільні трапези.
Ми дуже довго діставалися до містечка Гореме, що в Каппадокії. А ще, нас підвозив найбожевільніший водій, якого нам доводилось коли-небудь зустрічати. Він мчав до своєї нареченої в Анталії, попиваючи пиво на ходу. Майже перед місцем призначення нас зупинила поліція та забрала його водійські права. Та це не зупинило нашого водія. Він купив ще одне пиво і нарешті довіз нас до Гореме.
Звичайно, ця місцина набагато туристичніша, в порівнянні з Немрутом, та має досить непогано розвинену туристичну інфраструктуру. Я гадаю, що ми були єдиними людьми, які спали в наметі біля печер просто неба. Вранці ми прокинулися від дивного шуму, а коли вийшли з намету, то побачили величезні повітряні кулі, що здіймалися в небо.
На заході сонця того ж самого дня нашим наступним пунктом призначення стало Cолоне озеро. Надзвичайне місце, але на жаль рівень водойми постійно зменшується через видобуток солі.
Для різноманіття ми вирішили влаштувати нічліг на терасі невеликого кафе-бару на березі. Заздалегідь забарикадували наше спальне місце стільцями, адже жахлива ранкова зустріч з безпритульними собаками на шляху до Немрута не йшла з голови і повторення таких емоцій не хотілось. Проте, цього разу собаки не турбували наш сон, натомість серед ночі прийшли люди та влаштували нічний бенкет поруч з нами. А побачивши нас, напевно подумали що ми голодні і нещасні та запропонували приєднатись до їхнього пікніку.
Шлях до узбережжя Середземного моря проходить через високі чудові гірські пейзажи. Дорога була довга, виснажлива, але тамтешні краєвиди того варті. В Анталії у нас був чудовий господар – росіянка, яка колись переїхала з Омська до Туреччини. У неї був дуплекс з басейном у дворі. Нарешті ми мали всі зручності, щоб відпочити та відновити сили.
В денний час ми байдикували та навіть спромоглися заробити гроші на їжу, граючи на музичних інструментах в центрі Анталії. Спроба увінчалась величезним успіхом.
Наступною зупинкою став пляж Олімпус: дорого, багатолюдно та красиво. Ми купалися у величезних середземноморських хвилях, спостерігаючи за вишуканими яхтами, що повільно дрейфували поруч. Оглянувши руїни давньогрецького міста, знайшли затінок в амфітеатрі, який був ідеальним для денної дрімоти. А ще ми вперше в житті побачили апельсини, лимони, гранати та авокадо, що росли просто вздовж нашого шляху куди б ми не йшли.
Цікава річ – у Туреччині навіть найменші міста виглядають достойно та доглянуто.
По дорозі в Памуккале ми познайомилися з чудовими людьми. Це два далекобійники та власник придорожнього кафе. Насправді, було важко назвати ту каюту закладом харчування, адже місце було наповнене дивними речами серед яких були навіть будівельні відходи. Та все ж загальна композиція була дивовижна.
Водії залишили нас у місті, де наші шляхи й розійшлись і ми пішли в пошуках місця, де могли би “спіймати” наступну машину. Місто було продовгуватим, тому шлях зайняв у нас досить багато часу. Близько 21 години вечора, ми втомилися і зупинились при дорозі, щоб перекусити (хліб, декілька помідорів і вода). Ми спокійно їли наші скромні бутерброди і чули як якась родина жваво вечеряла за гучними розмовами в будинку перед нами. Помітивши нас, вони за кілька хвилин вийшли на вулицю та відкрили двері на першому поверсі за якими було кафе та запросили нас до столу. Ми були здивовані! Моє серце стало настільки великим і теплим від їхньої доброти, від швидкої реакції цього народу, вони не задавали жодного питання, просто дали нам їжу та прихисток! Після того, як ми поїли, вони навіть підвезли нас до межі міста, щоб полегшити нашу подорож. І все це відбулось без знання ними англійської, а нами турецької мови.
В Памуккале ми зробили безліч нічних фото, які виглядають як чиста магія. Памуккале вночі — варто побачити кожному.
Наранок нас розбудила величезна черепаха, яка повільно йшла по своїх справах. Думаю, турецький народ важко здивувати черепахою, але я так нею захопилась що навіть хотіла взяти її з собою в Київ. На щастя, я цього не зробила, тому можна сміливо заявити, що протягом нашої подорожі жодна жива істота не постраждала.
