Досвід українки: як працює турецька приватна медицина

Тільки ледачий українець не скаржиться періодично на систему охорони здоров’я. Мовляв, ось за кордоном людей лікують, а у нас – вимагають гроші і калічать.

Останній “Індекс здоров’я. Україна” (щорічне дослідження рівня задоволеності українців медичною допомогою) показав, що задоволених нашою медициною значно менше, ніж хотілося б. Так, 17% опитаних, захворівши, не звертаються до лікаря, побоюючись дорожнечі лікування (у 2016-2017 роках таких було 24% і 22%). 14,1% незадоволені чергами біля кабінетів. І лише 45% оцінили ефективність лікування в лікарнях і санітарно-побутові умови на “добре”. В цілому близько 46% українців дуже незадоволені медичною допомогою в стаціонарах, 36% – пологовими будинками і 34% – роботою фахівців поліклінік. У деяких областях лише 18-22% населення зізналися, що відчувають результати медреформи (рік тому в Миколаївській, Херсонській та Сумській таких було ще менше – 4,9-6%). Словом, претензій у українських пацієнтів багато. Але якщо запитати мешканців інших, цілком благополучних з точки зору пересічного українця країн, чи задоволені вони своєю медициною, – негативних відповідей теж би вистачало. Іноземців замучили формальності, довгі черги і дорожнеча страховок.

Приватна медицина в Туреччині доступна і дуже популярна. Але послуги приватників страховка покриває частково, а держклінік – на 100%.

“УЗД для вагітної без страховки – 150 лір (650 грн), по страховці – 50 (220 грн)”, – розповідає газеті СЕГОДНЯ Юлія Наджар з Дідіма.

В держполіклініках чисто, красиво, достойно, але з чергами, тому без знайомств важко. Навіть вибити номерок для черги часом нереально (лікар приймає певну кількість пацієнтів в день).

“І можна нарватися, як і в Україні, на “лікаря немає, коли буде, не знаю, і іншого теж немає”, – розповідає Юлія. – Але тут є служба, яка стежить за якістю обслуговування. І якщо налякати нею – допомагає”.

Зі страховкою ліки бувають безкоштовні або з 40-70% знижкою. Неформальних плат – ніяких:

“Після пологів бігала за лікарем з пакетом з віскі, цукерками і доларами, – згадує українка. – Віскі він розпив з чоловіком, а решту – повернув”.

При кожній лікарні є відділення невідкладної допомоги (Acil). Якщо потрібна термінова допомога, звертаються туди, швидка приїде хіба що на приступ або втрату свідомості. Педіатри по домівках не ходять: на одну ділянку лікарів замало, і прийом – конвеєр. Глянув, оцінив, записав, спровадив.

“Якщо лікар хороший, це непогано, – каже Юлія. – Подруга-лікар каже, що за стандартом кожному пацієнту треба приділяти 25 хвилин. Але на практиці всього 7-8: черга чекає”.

Причому в цій черзі чимало тих, хто прийшов без номерка на авось (раптом хто не прийде), і бажаючих “просто запитати” – словом, все як у нас.

Але навіть якщо лікування вимагає великих грошей, вихід є.

“Брату чоловіка знадобилася складна операція в Анкарі. Страховка покривала 50%, доплатити залишалося ще 20 000 лір (близько 3300 євро), – розповідає Юлія. – Звернулися до міністерства з довідками та виписками, мовляв, треба оперувати, а доходи не дозволяють. І через 7 днів держава переказала на рахунок лікарні 18 000”.

Але, за спостереженнями Юлії, турецькі лікарі іноді роблять операції, коли й не треба. Кесарів розтин, наприклад. Їм це вигідно: за системою оплати за кожну операцію їм нараховують екстрасуми.

“Вони налякають маму можливими наслідками, та в шоці і готова на все”, – каже вона.Але, звичайно, довести подібне неможливо.