Які загрози несе Україні та світу морська стратегія РФ

Морська політика Російської Федерації має кількасотрічний досвід просування інтересів глобальної континентальної держави на морських просторах. Сьогодні Москва поєднує в морській політиці усі можливі інструменти та засоби економічного, правового, науково-технічного та військового впливу, демонструє виняткову тактичну маневреність, а обмеження, які накладає на російські апетити система морського права, розглядаються Кремлем як тимчасові, які слід змінювати, створюючи нову реальність.

Поважати й не зважай

Офіційні російські документи декларують визнання нею примату міжнародного права, як Конвенції ООН з міжнародного морського права (UNCLOS) так і інших актів. Росія бере активну участь в усіх глобальних конвенційних механізмах із врегулювання торговельного судноплавства та у діяльності Міжнародної морської організації. Морське законодавство РФ, на відміну від українського пострадянського, є доволі якісним та в цілому відповідає міжнародним стандартам. В РФ схвалено низку стратегічних актів морської політики, таких як Морська доктрина РФ до 2020 року та Основи державної політики РФ в сфері воєнно-морської діяльності до 2030 року.

 Між тим, наразі ключовими інструментами реалізації своєї морської політики Росія вважає військову силу й технічне переозброєння торговельного та спеціалізованого флотів, розвиток відповідної інфраструктури та управлінських механізмів. РФ реалізує власні інтереси як суто правомірними засобами (переговори, двосторонні угоди, вигідні РФ акти міжнародних організацій та судів), так і через застосування важелів впливу (підкуп міжнародних чиновників, економічний та безпековий тиск на сусідів), а також через пряме застосування військових засобів  на морі (проти України, Грузії, Сирії) та збройні провокації.

 Водночас, Росія не може похвалитися статусом глобальної морської держави, що зумовлено відставанням ВМФ РФ від провідних країн світу за низкою показників (крім атомних субмарин), а також – відносно обмеженим значенням наукового, торговельного та риболовного флотів. За цих обставин зони морських інтересів РФ розбиті на регіональні кластери, де вона може домінувати (Каспійський та Чорноморський) або конкурувати (Арктичний, Далекосхідний, Балтійський) з іншими морськими державами. Для морської політики Росії найбільш характерною тактикою у більшості цих напрямів є нагнітання нестабільності та формування конфліктів, прагнення переводити відносини зі слабкішими сусідами в особливі, не пов’язані з глобальними стандартами морського права, формати.

 Свої води

В Арктичному регіоні РФ реалізує дві стратегічні цілі: закріпити російський суверенітет над Північним морським шляхом (ПМШ) та розширити зону суверенітету РФ над арктичним шельфом. Російська арктична політика реалізується в регіоні фактично одноосібної присутності РФ, що створює зручні умови для закріплення фактичного стану речей до того часу, поки він не стане частиною правового порядку. РФ одностороннім шляхом, із спиранням на окремі норми UNCLOS, запровадила дозвільний порядок проходження ПМШ торговельними судами під іноземним прапором.

Специфіка цього регіону робить морський транспорт РФ монополістом у реалізації комерційно привабливих операцій. Адже російська держава має наразі монополію на послуги криголамів, зокрема атомних, флот яких Росією у останні роки кардинально оновлюється та розширюється. З іншого боку, РФ дотримується (на відміну, наприклад, від України) принципу жорсткої монополії для використання внутрішніх водних шляхів (ВВШ) суднами виключно національної реєстрації, а користування ПМШ без використання російських судноплавних полярних річок має обмежений комерційний сенс. Така ж монополія істотно впливає на розвиток морекористування на Каспії, з’єднаним із океаном саме російськими ВВШ.

РФ поки що не вдалося залучити достатні зовнішні інвестиції у розвиток видобування нафти та газу на арктичному шельфі. Водночас, Москва вважає розвиток цієї галузі перспективним. Арктичне рибальство для РФ носить регіональний характер і має значення насамперед у Баренцевому морі.

Загалом в Арктиці доля російської економіки та населення скоріше залежить від моря, ніж спрямована на його ефективне освоювання. РФ пішла на певні поступки Норвегії та США у розмежуванні акваторій Берингової протоки, Берингового та Баренцевого морів та водночас подала заявки до Комісії ООН стосовно визначення максимально можливого контролю за шельфом та водами Центральної Арктики. Загалом світ доволі нейтрально ставиться до цих намірів РФ, за виключенням позиції інших арктичних країн. Єдиною проблемою російської Арктики, яка може бути винесена до глобальних дискусій, є забруднення моря, зокрема ядерне, зумовлене його мілітаризацією.

Морська політика РФ на Далекому Сході має окремі спільні риси з Арктикою, адже регіон залишається ключовим як для базування ВМФ РФ, так і для перспективи видобування ресурсів шельфу. Відмінності полягають у відкритості портів та вод регіону для іноземного торговельного судноплавства, у важливості промислу морських біоресурсів для економіки та населення цих територій, у наявності територіального спору між Росією та Японією щодо островів Курильської гряди. До основних успіхів РФ у цьому регіоні належить рішення 2014 року Комісії ООН з кордонів континентального шельфу щодо прав Росії на центральну частину шельфу Охотського моря. РФ також прагне на визнання власними історичним водами затоки Петра Великого, де розташований Владивосток та ключові російські портові й військові об’єкти.

Як і в Арктиці, морські сполучення тут залишаються стратегічно важливими для забезпечення господарства та населення російських островів, Камчатки та Чукотки. При цьому морські комунікації РФ на Сході є вразливішими через їх відкритість та сильне конкурентне середовище.

Особливістю двосторонніх японсько-російських відносин в частині морської політики в районі спірних островів є фактичне дотримання Японією норм та правил, встановлених згідно з російським суверенітетом над островами і морським простором навколо них. Поряд із тим, у цьому районі моря сформувався особливий тип господарських взаємовідносин між двома країнами, зумовлений гострою залежністю населення островів з обох сторін від промислу морських біоресурсів. Важливо, що РФ наразі підкріплює свою позицію стосовно Курил низкою радянсько-японських та російсько-японських угод з питань рибальства, у яких в свій час японська сторона була змушена опосередковано чи прямо визнавати контроль РФ над островами та прилеглими водами. Очевидною є паралель із подібною практикою РФ стосовно поступового закріплення власних прав на Азовське море через укладання нерівноправних протоколів з Україною.

Фактор домінування

Так само як і акваторія Баренцева моря, акваторія Балтійського моря є місцем напружених міждержавних відносин за участю РФ та країн-учасниць НАТО. Формально РФ не має невирішених територіальних питань в Балтійському морі, крім нератифікованої угоди з Естонією про розмежування Нарвської і Фінської заток. Попри несприятливі умови балтійської акваторії для російської морської політики, РФ наразі успішно реалізує там низку завдань. Це стосується й оновлення, відносно невеликими одиницями, власного угрупування ВМФ, і розвитку групи портів та суднобудування Великого Петербургу, прокладання трубопроводів (“Північні потоки”) до Німеччини та негативного впливу на морські політики балтійських держав та Польщі. Наприклад, задовго до азовської кризи РФ успішно заблокувала для Польщі Віслинську затоку, вхід до якої контролюється РФ у Калінінградській області. Це призвело до занепаду порту Ельблонга, проблема якого досі залишається невирішеною.

Варто нагадати, що РФ з перших років ХХІ ст. періодично свавільно посилювала вимоги до суден, які прямували з та до польських портів Ельблонг та Фромборк Віслінської затоки через єдиний прохід до Балтики, Балтійську протоку, повністю підконтрольну Росії. Наразі Польща змушена рити судноплавний канал через Вісліньску косу, що з’єднає затоку та море на польській території; найцікавіше тут в тому, що РФ пробує загальмувати це будівництво, подаючи скарги до Європейської комісії через “екологічні ризики” та застосовуючи власні важелі впливу в Брюселі. Очевидним є розуміння стратегічного значення цього каналу як Польщею так і РФ.

Балтійська акваторія важлива для риболовецького промислу РФ та для забезпечення торговельної взаємодії з іншими прибережними державами і, насамперед, Німеччиною. Військове значення Балтики залишається допоміжним та насамперед діверсійно-розвідувальним у протистоянні РФ та НАТО.

У Каспійському морі РФ вдало користується суперечками між Іраном та іншими прибережними державами у сфері розподілу рибних та енергетичних ресурсів, а також вибудовує з кожною з них особливий характер двосторонніх відносин. Втім, навіть за таких обставин, у 2018 році державами басейну було схвалено Конвенцію про правовий статус Каспійського моря. Це безумовно знизило рівень невизначеності та конфліктогенності в регіоні, і скоріш за усе стало наслідком намірів РФ убезпечити себе від невигідної наразі ескалації відносин в цьому регіоні.

Конвенція як компроміс вигідна усім каспійським країнам, але насамперед Ірану, що нарешті скасував для себе колоніальні умови угоди з Радянською Росією 1920 року. Оскільки морський транзит з Каспію у світовий океан йде не лише через ВВШ РФ, але й через Керченську протоку, ця ситуація матиме стратегічні наслідки й для України. Адже РФ зберігає для себе непогані позиції у сфері танкерного флоту, який під російським прапором має унікальні можливості перевезення енергоносіїв Каспію в країни Дунаю, Чорного та Середземного морів.

Після розпаду СРСР РФ робила істотні зусилля для закріплення позицій у водах Чорного моря, Керченської протоки, а також Дунаю. Зокрема РФ зберегла за собою членство СРСР в Дунайській комісії та віртуальний статус дунайської держави, що допомагає їй як здійснювати судноплавство в режимі “ріка-море” між Каспієм та Центральною Європою, так і підтримувати Дунаєм пряме вантажне сполучення, зокрема військове, із Сербією. Ще до 2014 р. РФ договорами 1993 та 2003 років добилася від України не лише військових баз в Криму, але й згоди на фактично спільне користування Азовським морем та Керченською протокою.

Наразі акваторія Чорного моря використовується РФ як основний шлях торгівлі з Туреччиною та країнами Середземномор’я. Також цей басейн важливий для каспійського та дунайського судноплавства РФ, його основною відмінністю від інших акваторій РФ є слабкість морського управління в сусідніх з державах та наявність величезних “сірих зон” навколо окупованих Криму та Абхазії. Це перетворило басейн на величезний майданчик для морської контрабанди у промислових масштабах між РФ, країнами Близького Сходу та Європи.

Видобування вуглеводнів на чорноморському шельфі носить обмежений характер та насамперед спрямоване за забезпечення енергостабільності захопленого Криму. РФ розглядає Азово-Чорноморську акваторію як плацдарм для подальшого захоплення України та Грузії, прямого військового та розвідувально-діверсійного впливу на Румунію та Болгарію. Також ця акваторія використовується РФ для забезпечення власної військової, диверсійної, дипломатичної та економічної активності у Середземному, Червоному морях та Індійському океані. Унікальна ситуація домінування ВМФ РФ на водах акваторії робить досяжною мету морської політики РФ в даному морському просторі – повністю перетворити його на сферу російського домінування.

Окупаційна політика

Фактичний контроль над Азовським морем, який Росія набула внаслідок окупації Кримського півострова і будівництва Керченського мосту та збережений договірно-правовий режим з Україною забезпечує для неї практично необмежені можливості присутності в азовській акваторії та користування її біоресурсами. Користуючись своєю військовою перевагою та фактичним контролем Керченської протоки, Росія заблокувала Азовське море для українських військових кораблів та здійснює обмеження торговельного судноплавства до портів Бердянська та Маріуполя. Дії Росії в Азовському морі свідчать про те, що Москва реалізує у Азово-Чорноморському басейні стратегію поступової морської економічної ізоляції України.

В умовах обмеження доступу третіх країн в Азовське море згідно Договору 2003 року суттєво зростають загрози ізоляції азовського узбережжя України. Для досягнення цієї мети РФ застосовує як адміністративно-процедурні методи (контроль, перевірки, створення штучних приводів для тривалої затримки суден), так і військові (закриття певних ділянок акваторії Азовського моря під приводом проведення військово-морських навчань). Перешкоджання з боку Росії економічній діяльності українського Приазов’я – діяльності портів та риболовецькому промислу – має на меті знищення економіки цього регіону і подальшу його політичну дестабілізацію.

РФ  активно використовує наявність чинних договорів та домовленостей з Україною (як Договору 2003 року, так і щорічних Протоколів з питань рибальства в Азовському морі) для посилення російської політичної позиції в протистоянні з Україною. Київ на сьогоднішній день не має жодних гарантій дотримання Москвою домовленостей в межах чинної договірно-правової бази та обмежена у захисті своїх інтересів та відстоювання своїх прав в акваторії Азовського моря та Керченській протоці.

Єдиним конкурентом Росії за вплив у Чорному морі може виступати Туреччина, чия військово-морська міць (сконцентрована у Середземномор’ї) все ще за окремими показниками переважає російську, та яка контролює режим проходу через Босфор та Дарданели. Підвищеної уваги вимагає поступливість Анкари перед Росією у трактуванні положень Конвенції Монтрьо 1936 р. стосовно користування чорноморськими протоками.

Контроль над Кримом та встановлення військового обладнання на видобувних та бурових платформах української державної компанії “Чорноморнафтогаз” надали ЧФ РФ можливості повного контролю за північною частиною акваторії Чорного моря. Головною загрозою для України в Чорному морі сьогодні є агресивні наміри та дії Росії з подальшої дестабілізації південних регіонів України, початковим етапом чого може бути встановлення російського контролю за островом Зміїний та залишками економічної зони, прилеглої до материкової України, а у наступному – й судноплавством до чорноморських портів України та гирла Дунаю.

Абсолютно унікальною є ситуація впливу РФ на морську галузь України навіть за умов міждержавного конфлікту.

Очевидним є незмінний істотний вплив РФ на систему морської освіти, управління рибальством та портовою галуззю. Прикладом до 2015 року і завод, що постачав судна для українських ВМС (“Ленінська кузня”, пізніш “Кузня на Рибальському”), і провідний навчальний морський заклад країни (Одеська національна морська академія) перебували під багаторічним офіційним наглядом Російського морського регістра судноплавства. Досі Держрибагенство України щорічно підписує із росіянами спільні протоколи з розподілу квот на рибальство в Азовському морі. Ну й про російські зв’язки керівника “Адміністрації морських портів України”, пана Р. Вецкаганса, зокрема у сфері спецслужб, неодноразово писали вітчизняні видання. Ситуацію могла б виправити суверенна морська політика України, якби у владних колах була політична воля для її  розробки та реалізації.

Олена Снігир – експерт-міжнародник, Національний інститут стратегічних досліджень

Борис Бабін – науковий радник АО “Barristers”, доктор юридичних наук, професор