Щоб відновити цю Вселенську несправедливість, я обміркувала та записала речі, які, як на мене, допомагають виховувати дітей в Україні і брак яких відчуваю тут, у Туреччині. В якійсь мірі, умови, про які мова піде далі, формували й мене як особистість. Отож, не вдаючись до полеміки, відразу про те, чого, напевне, особисто мені не вистачає найбільше.
1. Великий вибір за доступною ціною дитячих розвиваючих центрів та шкіл
Батькам у Туреччині потрібно викласти кругленьку суму, для того, щоб дитина поза школою могла отримати додаткову музичну, художню чи спортивну освіту. Таку розкіш можуть дозволити сім’ї з дуже хорошим достатком, а тому, найчастіше, чада у вільний від уроків час проводять вдома. До того ж самі батьки не вбачають потреби у тому, щоб розвивати інші здібності, гадаючи, що шкільної програми достатньо (хоча б тому, що у школі теж є уроки музики), й не квапляться якимось чином мотивувати дитину. Ми ж, українські батьки, відрізняємось тим, що звикли до позашкільних “навантажень”, бо ледь не з садочку відвідуємо ще по кілька гуртків додатково. Це свого роду роками сформована культура, “звичка” до всебічного розвитку, тому що у кожному районі були свої музичні, художні та спортивні заклади.
В Україні відкривається все більше дитячих центрів та студій, створюючи таким чином ще більше можливостей для того, щоб діти ледь не з пелюшок могли ментально, фізично та творчо розвиватися. Та й погодьтесь, на відміну від Туреччини, ціна таких студій є доступною для більшості, а питання лише у тому, яку з них обрати, а не як собі це дозволити. Самі по собі українські мами дуже активні у тому, що стосується дитячого розвитку і на ввипередки намагаються створити всі умови аби відкрити все більше талантів у своїх дітлахів.
Власне те, що в Україні є можливість викликати лікаря додому здається мені зараз недосяжним комфортом, або ж викликати швидку допомогу, якщо (всьго лиш!) піднялася висока температура. Моєму здивуванню не було меж, коли через тиждень після народження дочки, нам довелося їхати з нею на контрольний огляд в лікарню і чекати своєї черги у коридорі, яким гонилися дітлахи, що постійно кашляли й пчихали. Я судомно чекала лікаря і відчайдушно старалася відганяти від себе думки про те, що ми повернемося додому з інфекцією на додачу. Нервувала тільки я, бо моїх “супроводжуючих” (чоловіка та його маму) нічого не бентежило, а в їх погляді читалася недовіра, коли я пояснила причину свого дискомфорту тим, що до тижневої дитини в Україні лікар прийшов би додому.
Правду кажучи, пішохідний перехід “зебра” у Туреччині зовсім не прижився. І навіть не дивлячись на те, що дороги справді гарно облаштовані для безпеки руху, бо ще до “зебри” встановлюють по кілька гасіїв швидкості (лежачих поліцейських), водії всеодно продовжують ігнорувати цей перехід. Після кількох спроб буквально “перебігти” дорогу з візочком по “зебрі”, я вирішила не створювати собі лишнього стресу і почала переходити в тих місцях, де встановлено сфітлофор. В Україні починають пригальмовувати вже за кілька метрів до “зебри”, щоб пропустити пішохода, тому зараховуємо цей щедрий жест українських водіїв до плюсів.
В Україні свято відчувається ще задовго до його настання. Підготовка до будь-якого святкування включає безліч активностей для всіх членів сім’ї. За кілька місяців до Нового Року розпочинається пошук дитячих карнавальних костюмів, зубріння віршів та пісень, проведення дитячих ранків. Далі прискіпливо обираються святкові вбрання, аби затьмарити колег всією своєю красою та з величезним розмахом “гуляються” корпоративи. Домашня підготовка вимагає теж надзвичайних зусиль, аби при повному параді – з танцями, піснями, феєрверками, шампанським та подарунками – зустріти Новий Рік.
Мої найтепліші спогади – це час, коли ми готувалися до Великодня. Радісне передчуття свята витало у повітрі і дарувало відчуття таємниці. Випікання пасок, фарбування яєць, приготування страв, підготовка великоднього кошика до церкви – це цілий комплекс “магічних” обрядодій. І передчуття свята саме по собі вже є святом, бо здається ще трішки й має статись диво.
За 4 роки роки життя у Туреччині я дійшла висновку, що будь-яке турецьке свято, як і підготовка до нього, минає швидко, скучно, без надмірних пишностей та прикрас. А мені б так хотілось, щоб моя дочка, як підросте, могла відчути цю затишну атмосферу очікування.
Українські матусі мають можливість отримати грошову допомогу при народженні дитини, сума якої ледь не у 20 разів більша за ту, яку виплачують у Туреччині. Окрім того, жінки в Україні мають право на 3 роки декретної відпустки зі збереженням робочого місця, у Туреччині – всього лиш 8 місяців.
До речі, в Україні ведуться розмови про те, щоб переглянути декрет у 3 роки, якщо буде створена достатня кількість дошкільних закладів, бо навіть у розвинених країнах жінки не мають такої “розкоші”.
Прикро, але Туреччина потрапила до 10-ки країн, де викурюють найбільше цигарок. Найсумніше те, що згідно статистики 89% дітей піддаються впливу вторинного тютюнового диму. Не той рейтинг, яким би Туреччина пишалась, але найобурливіше те, що в країні навіть не намагаються якимось чином вирішувати цю проблему чи хоча б приймати міри на захист тих, хто не палить. Те, що у кіно “замальовують” цигарки, погодьтесь, кумедно, але не зовсім дієво. Справедливо буде відзначити, що й українські курці фігурують у подібних рейтингах. Проте, є одна істотна відмінність. В Україні цілком можливо знайти ресторан чи кафе з терасою, де паління заборонено. У Туреччині таких місць не існує, а клуби тютюнового диму змушують “тікати” з тераси кафе в приміщення, тим самим, втрачаючи можливість насолодитись краєвидом і свіжим повітрям.
Ми проживаємо в Стамбулі і нам надзвичайно поталанило мати поруч розкішний парк. Проте, неможливо передати словами у “що” перетворюється цей невеличкий оазис зелені у вихідні дні, коли з’їжджаються жителі зі всіх сусідніх районів – яблуку ніде впасти. А все тому, що у втомленому і перенапруженому (за моїми власними відчуттями) місті катастрофічно не вистачає парків. Мегаполіс швидкими темпами “росте угору” і поступово перетворюється у бетонні джунглі – активно забудовується новими висотками. Приріст населення невпинно зростає, і від того стає дедалі менше кисню.
Україні георграфічно пощастило мати багато дивовижних та створених самою природою парків. Тут дихається вільніше і навіть, не відходячи далеко від дому, можна провести час серед дерев і насолодитися багатством зелені.
Поки що мені не вдалося знайти місця у Стамбулі, де продають різні ягоди. В Україні влітку ми об’їдалися досхочу малиною, чорницею, смородиною, порічками, ожиною, агрусом. У Туреччині час від часу зустрічаю малину і чорницю у супермаркетах в невеличких упаковках, тільки ось ціна дещо куслива. І зізнаюся, що на смак українська полуниця набагато смачніша.
Щоб зрозуміліше пояснити свою точку зору, поділюся ось таким спостереженням. Коли я була на 3-му місяці вагітності, моя турецька знайома поцікавилась, хто буде доглядати немовля після народження. Пояснюючи, що я готуюсь взяти цю функцію лише на себе, викликала неябияке збентеження у своєї співрозмовниці. Річ у тім, що у Туреччині до новоспеченої матусі з’їжджаються всі бабусі і догляд за немовлям беруть під своє керування. Бабусі, у свою чергу, організовують піклування відповідно до своїх знань і, найчастіше, це досвід, який вони запозичили ще кільканадцять років тому у своїх мам, тобто прабабусь. Отож, турецький процес по догляду за немовлям я б назвала дещо “консервативним” і таким, що дуже повільно піддається змінам часу. Турецькі жінки, які готуються стати мамами, теж не квапляться вносити зміни у зручний процес “бабусі-про-все-подбають”.
Українським матусям, особливо тим, хто проживає за кордоном, доводиться частіше опинятись в умовах, коли вони самі мають подбати про немовля. Тому, усвідомлюючи всю відповідальність у ролі мами, намагаються накопичувати необхідну інформацію та вдосконалювати навички материнства. На щастя, в епоху інтернет технологій в нас завжди є доступ до необхідного інформаційного ресурсу. Як результат, наші мами виявляються більш обізнаними у багатьох питаннях, а спілкування насичене обміном корисних порад.
Відсутність постійного відчуття, що я вдома породжує невпевненість та сумніви, створює внутрішню напругу, іноді здається, що ти не належиш до цього суспільства і проживаєш життя тут ніби “ненароком”. Ця невпевність передається дитині, і ще важче стає, коли вже самому потрібно вирішувати питання у школі, садочку та інше. Зараз, вже у ролі мами, я усвідомлюю як ніколи необхідність у тому, щоб максимально інтегруватися у турецьке суспільство, хоча й зізнаюсь, що досі цей процес мені вдавався на слабку “трійку”. Хоча б тому, що я навмисне намагалася встановити певну культурну дистанцію, оточити себе “своїми” людьми, створюючи своє власне і звичне мені середовище. Психологи вважають такий підхід великою перепоною для успішної адаптації і радять бути більш відкритим до нової культури, звичаїв та людей тієї країни, де ви намагаєтесь призвичаїтись.
Насправді, процес адаптації в іншій країні – це дуже серйозний виклик. Про це говорять психологи, пишуть на цю тему книги і від того, наскільки швидко та упішно вам вдасться інтергуватись у нове суспільство, залежить якість вашого життя. Але ті, кому це вдається, стають щасливими носіями обох культур і мають можливість передати цей набутий скарб своїм дітям.
Отож, бажаю всім українським матусям, які проживають в Туреччині якнайшвидше досягти відчуття безпеки, самореалізації та задоволення, коли з впевніністю можна сказати – “так, тут я вдома”.
Автор статті: Іванна Шахінкая
