Закономірно, у радянські часи про них не писали пригодницькі романи, не знімали шпигунські фільми та серіали, не досліджували в сенсі академічного інтересу, бо тоді були інші, “ідеологічно правильні” героїні на кшталт радистки Кет із “Сімнадцяти миттєвостей весни” чи міфологізованої чекістки Зої Воскресенської-Рибкіної.
Власне, сама інформація про діяльність спецслужб УНР довгий час була для нас закритою. І лише за останні роки, із розсекречених документів, зокрема і Галузевого державного архіву Служби зовнішньої розвідки ми дізнаємося, що розвідувальні пункти, зорганізовані українськими патріотами, протистояли агентам ОДПУ по всьому світу – від Харбіну, Теґерану і Каїру до найповажніших європейських столиць і аж по той бік Атлантики, наносячи досить болючі удари і відчутно плутаючи краплені московські карти. Марія Степанівна Пчелінська народилася на Київщині.
Її мати, Францішка Вольська належала до давнього шляхетного роду Лехно-Васютинських; та попри польське походження, вела активну громадську діяльність, виступаючи за самостійну Україну. Товаришувала із Оленою Степанів.
Сестра – Софія Вольська, перекладачка Жуля Верна, одна із найактивніших діячок жіночого руху України початку ХХ століття була дружиною нещодавно повернутого українцям із забуття Володимира Мурського, керівника розвідувально-дипломатичної місії у Стамбулі, “українського нунція”, який ще у 30-х роках ХХ ст. боровся за здобуття Томосу для Української православної церкви.
Однак, ім’я та діяльність Марії Пчелінської усе ще залишаються невідомими. Навіть у статті Вікіпедії, присвяченій її матері ми знаходимо про неї лише скупеньку згадку:
“Одружившись зі Вольським Стефаном, Францішка Вольська мала двох дочок: Софію – у майбутньому громадську діячку, та Марію.”
А поміж тим, здобувши разом із сестрою початкову освіту при католицькому жіночому монастирі на Галичині та завершивши навчання у Франції та Англії, майбутня розвідниця із головою поринула у вихор тогочасних буремних подій.
У 1917-му році Марія виходить заміж за болгарина, бувшого вихованця Сумського кадетського корпусу, Пчелінського. Після поневірянь і злиденного життя у Румунії й Польщі подружжя перебирається до Болгарії, де Марія Пчелінська працює стенографісткою у Посольстві УНР за очільництва Олександра Шульгіна.
Та родинне життя не складається, Марія Пчелінська розлучається зі своїм чоловіком і виїжджає до Франції, де отримує громадянство, починає працювати сестрою милосердя в одному з парижських госпіталів та опікуватися Лялею, старшою донькою сестри, Софії та Володимира Мурських, яку батьки відправили навчатися до Франції.
Згодом уряд УНР в екзилі призначає Володимира Мурського керівником українського представництва в Стамбулі і супроводжуючи Лялю до батьків, Марія Пчелінська у 1931-му році прибуває до Туреччини.
Її діяльна натура не терпить зволікань. Пчелінська, бажає бути корисною українській справі. Але для того, аби працювати ефективно – необхідно стати своєю у певних колах. І для цього Марія використовує те, що вміє найкраще – спілкуватися із людьми.
Саме завдяки Пчелінській перед Володимиром Мурським та урядом УНР в екзилі відкриваються блискучі можливості співпраці із іноземними резидентурами.
Тендітна і вродлива Марія мало не щодня відвідує модний серед шляхетного стамбульського товариства тенісний корт, облаштований російським емігрантом, колишнім полковником батумської фортечної артилерії Мириловим. Саме на тенісному корті вона знайомиться із представником французького посольства Денарду. Поміж французьким аташе і Пчелінською зав’язуються дружні стосунки.
Аби увійти в довіру до Денарду, Пчелінська погодждується співпрацювати із ним, виконуючи доручення, котрі полягають у зборі інформації і таємному спостереженні за совєцькими агентами, що на руку і самій Пчелінській.
Співпраця розвивається успішно. Марії вдається встановити одного із радянських агентів на псевдо “Вальтер” і розкрити конспіративну явку радянської резидентури в Стамбулі, що діє під прикриттям магазину друкарських машинок. В один із днів у магазині “Вальтера” несподівано виникає пожежа; магазин друкарських машинок вигорає вщент. Дошкульний провал явки не може не турбувати радянську резидентуру.
Агент “Надія” (вірогідно, завербований радянською розвідкою ще наприкінці 20-х, секретар і найближчий соратник Мурського Микола Забелло) отримує завдання зібрати більше інформації про Марію Пчелінську.
Серед розсекречених архівних документів зберігся скопійований лист представника уряду УНР, Іларіона Косенка, в якому він на прохання Микола Забелло коротко розповідає про Пчелінську, не відаючи мету такої цікавості свого адресата.
Також збереглося агентурне донесення, в якому агент “Надія” розлого викладає своїм кураторам все, що йому вдалося розвідати про Марію Пчелінську а також повідомляє, що вона із Денарду на “ти”, у них цілком можливий легкий роман, бо Марія завжди бажана гостя у французькому посольстві, у його кабінеті.
Вже за деякий час Марія представляє свого поважного французького друга у домі Володимира Мурського і з цього часу починається офіційна співпраця української та французької розвідувальних місій у Стамбулі.
Як стає відомо із чергового донесення агента “Надії”, пізніше Денарду має зустріч у Парижі із представниками уряду УНР в екзилі та керівником служби розвідки французького сегменту, генералом-полковником Армії УНР, Олександром Удовиченком.
Наступне важливе знайомство Марії Пчелінської відбувається знову на тенісному корті. Цього разу це керівник японської резидентури в Стамбулі, полковник Іммура.
Пчелінська потрапляє просто в яблучко. Зв’язки із японською розвідкою вельми важливі для уряду УНР в екзилі, адже в 30-тих українці цілком серйозно розглядають створення Української Далекосхідної республіки на теренах Зеленого Клину, такої собі буферної зони й місця гуртування українських патріотів для подальшої національно-визвольної боротьби.
За словами Євгена Коновальця, збуривши народне повстання в середині окупованої совітами України та заручившись підтримкою Японії можна було б “тримати Москву у шаху”.
Японія теж не проти отримати союзника в лиці українців і використати його потугу у протистоянні із радянською Росією, тож Іммура давно шукав виходи на проукраїнські кола в Стамбулі.
Пчелінська зачаровує японця не тільки вродою і майстерними подачами у тенісі але й гострим розумом. Окрім того, Іммура дізнається, що ця тендітна пані може звести його із керівництвом української резидентури.
Агент “Надія” не стомлюється доповідати своїм московським кураторам про “чудные отношения” поміж полковником Іммурою та Марією Степанівною, про розкішні букети живих квітів, котрі японський аташе надсилає в дім Мурських для Пчелінської в день її народження і просто, як вияв уваги.
Такий успіх своячки у “полюванні” за потрібними контактами дещо бентежить Володимира Мурського. Чи то в силу чоловічого самолюбства, чи в застереження він навіть намагається переконати Пчелінську, що квіти Іммури призначені не їй, а є сигналом японського розвідника, стосовно готовності його до співпраці.
Із чергових секретних донесень агента “Надії” ми дізнаємося, що зустріч і контакт із полковником Іммурою у Володимира Мурського пройшов вельми успішно. Мурський дарує керівнику японської розвідки свою книгу “Справжнє обличчя нової Росії”, обговорює ймовірність друку нового накладу у Японії, і що найголовніше – можливості подальшої співпраці.
Пізніше Іммура так само має зустріч у Парижі із представниками уряду УНР в екзилі та керівниками українських спецслужб.
Для уряду бездержавної нації у вигнанні це неабиякий дипломатичний успіх, яким він завдячував тендітній жінці – Марії Пчелінській.
Як склалася подальша доля й розвідницька діяльність Марії Стефанівни мені поки що невідомо, це питання ще потребує свого подальшого дослідження. Вочевидь, по смерті Володимира Мурського, у 1936 році, коли стамбульська платформа припиняє своє існування, Пчелінська разом із сестрою і її дітьми повертається до Галичини а звідки, наприкінці Другої Світової війни переїжджає до Мюнхена.
Постать Марії Пчелінської канула б у небуття, якби не чорно-біла знимка за 1919 рік, на якій вона серед команди дипломатів посольства УНР в Болгарії та скромний підпис “М. Пчелінська, стенографістка посольства”.
Та ще розсекречені документи архівів СЗРУ, серед яких досьє, зібране на неї агентами радянської розвідки.
І як на мене, це досьє – найвища оцінка розвідувальної діяльності Марії Пчелінської.
