Нещодавно у розмові з подругою у нас виникла дискусія, чи логічно вчинила її знайома туркеня, яка залишила однорічну дитину на догляд нянечці та вийшла на роботу.
– Дитині у такому віці як ніколи потрібна увага мами, – з деяким осудом розмірковувала моя коліжанка, – не розумію, який сенс у тому, щоб віддавати ледве не всю свою зарплатню доглядальниці?
Я натомість стала на захист цієї відчайдушної мами, аргументуючи тим, що, з огляду на коротку декретну відпустку у Туреччині, в неї просто не було іншого виходу, якщо вона прагнула продовжити кар’єру. І все-таки, чи справді умови для працюючих жінок у Туреччині настільки несприятливі, чи це “наші” мами звикли чути про 3 роки “української” декретної відпустки?
Насамперед, пригадаємо, що у Туреччині оплачувана декретна відпустка триває 4 місяці – 2 місяці до пологів і 2 після. Далі, молода мама за бажанням може продовжити декрет ще на 6 місяців зі збереженням робочого місця, але цього разу без оплати. Тобто усього після пологів є 8 місяців законної відпустки, і якщо по її закінченню жінка не повертається до компанії, то втрачає своє робоче місце.
А втім за європейськими мірками декрет до 1 року цілком нормальна практика. Приміром, у Великобританії матусі мають право на 10 місяців декрету (з них 1,5 місяців оплачується майже повністю, а інші – частково), у Португалії – всього лиш 4, в Італії – 5 оплачуваних та за бажанням ще 6 з оплатою у 30% від окладу, у Франції – неповних 4 місяці, але є можливість продовжити до 3-х років зі збереженням робочого місця. У Нідерландах у мам є 4 місяці оплачуваного декрету з продовженням до 1 року, а за бажанням один з батьків може працювати неповний робочий тиждень зі зменшенням зарплати доки дитині не виповниться 4 роки. І зовсім не очікувано, принаймні для мене, те, що у США взагалі немає оплачуваної декретної відпустки і доводиться ледь не після пологів повертатися до роботи. Декретною відпусткою до 3-х років зі збереженням робочого місця можуть похизуватися лише 2-3 європейські країни та деякі “пострадянські”, в тому числі і Україна.
Крім декрету працюючі матусі у Туреччині мають і інші преференції. До досягнення дитиною 1 року жінка має півтори години перерви в день для годування і може використовувати так званий “süt izni” щодня, або накопичуючи час, за домовленістю з керівником, брати вихідний на тижні. Далі, по закінченню декрету та “перерви на годування” (“süt izni”), турецькі жінки не так давно отримали право працювати лише півдня протягом 2-х місяців, а для тих, хто став мамою вдруге чи втретє, цей період продовжено до 4-х та 6-ти місяців відповідно.
Таким чином, порівнюючи права працюючих жінок, які стали мамами у Туреччині та Європі, стає очевидним, що становище турецьких матусь не є настільки несприятливим для праці як може здатися на перший погляд. Хоча й справедливо буде відзначити, що у деяких європейських країнах жінки охочіше та впевнініше повертаються до роботи хоча б тому, що є можливість віддати дитину до ясель, де забезпечено якісний та безпечний догляд, а оплата таких садочків відсутня або мінімальна. Наприклад, у Франції така практика дуже поширена і не сприймається оточуючими як щось ганебне, коли мама віддає до садочка малюка у такому віці. До того ж європейські мами самі зацікавлені у швидкому поверненні до роботи, а затримуватись надовго у декретній відпустці не прийнято.
Через те, що у Туреччині садочки приймають дітей з 3-х років і працюють лише до 16.00, мами, які планують працювати, змушені шукати доглядальницю, а це додаткові витрати для сім’ї, або ж залишати малюка на догляд бабусям. Як правило, обирають другий варіант, і саме так вчинили мої знайомі туркені, які вийшли на роботу. У Туреччині виховання бабусями своїх онуків набуло такого поширення, що це свого роду вже національний “феномен”. А турецька влада рік тому взагалі вдалася до зовсім несподіваних експерементів та вирішила платити заробітну плату бабусям. Головна мета таких заходів – збільшити зайнятість жінок і дати їм можливість перейти на повний робочий день. За даними Інституту статистики в країні працює лише 33% жінок, і щоб хоч якось збільшити цей відсоток, влада вирішила заохочувати молодих матусь до праці своїми оригінальними рішеннями. Пілотний проект стартував у лютому 2017 року і розрахований поки тільки на рік. Виплати у сумі 425 турецьких лір почали надходити в квітні цього року, і скористатися ними змогли 6000 бабусь в найбільших містах країни. Якщо за підсумками року поставлені цілі будуть досягнуті, то отримувати заробітну плату зможуть й всі інші бабусі, які відповідають умовам проекту.
На які привілеї може розраховувати працююча жіноча половина Туреччини більш-менш зрозуміло. А як бути тим мамам-іноземкам, які теж працюють? Так ось, в іноземців є ті ж права, що й у громадян країни. Якщо жінка працює за дозволом на роботу – çalışma izni – то має законне право на оплачувану декретну відпустку, перерву на годування, працювати лише півдня протягом встановленого законом терміну та може розраховувати на збереження робочого місця. Проте, з останнім існують певні ризики у разі, якщо термін дії дозволу на роботу закінчиться у період декретної відпустки. Тоді роботодавець може й не подавати на подовження робочої візи, хоча багато у чому його дії будуть залежати від ваших з ним домовленостей.
Для того, щоб гарантовано отримати декретні, необхідно на 32-му тижні вагітності надати до бухгалтерії довідку від лікаря. Бухгалтер відішле відомості до офісу SGK (СГК- державне медичне страхування) для проведення виплат. Як правило, сума виплати вираховується як 2/3 від заробітної плати “брутто” (чиста з/п + відрахування на СГК і в пенсійний фонд) за 4 місяці, і навіть при мінімальний заробітній платі можна отримати біля 4 000 турецьких лір “декретних”.
Працююча мама-іноземка не зможе лише отримати допомогу при народженні дитини, але, погодьтесь, сума у 300 турецьких лір для першої дитини не є такою великою. Крім того, за вами зберігається право оформити “дитячі виплати” у своїй країні, що й успішно роблять “наші” мами.
І наостанок, іммігрувавши в іншу країну, доводиться змиритись з тим, що всі наші попередні “робочі” досягнення та успіхи зійшли нанівець і доводиться починати життя заново. Комусь це вдається, хтось знаходить ще більше можливостей для кар’єрного росту, але, правда у тому, що більшість із нас з різних на те причин не повертається до роботи, а цілком і повністю присвячує своє життя сім’ї. Починати життя в іншій країні – це виклик, який може розтягнутися на багато років, а може й на все життя. І секрет успіху у тому, щоб адаптувавшись до нової культури, зберегти свою унікальність, віднайти своє “ідеальне” місце і досягнути самореалізації: чи то у ролі мами і дружини, чи то у роботі, чи займаючись улюбленою справою для душі.
Автор статті: Іванна Шахінкая
