Фото: Анастасія Бондаренко
Серед усіх українців, що приїжджають до Туреччини у пошуках гарного відпочинку, роботи, освіти чи особистого щастя, є особлива категорія людей – волонтери. Вони готові працювати безкоштовно, згодні на будь-які умови проживання, відкриті до нових вражень та плекають у серці віру, що можуть щось змінити у цьому світі на краще.
Цей матеріал – спогади колишніх українських волонтерів соціального EVS проекту з допомоги сирійським біженцям, частиною якого мені також пощастило бути.
Європейська Волонтерська Служба
Почну із загальної інформації щодо програми волонтерства. EVS (European Voluntary Service) – це один з проектів Європейської Комісії. Ця програма практично повністю покриває витрати волонтерів на переліт, медстрахування, проживання, оформлення візи, а також забезпечує невеликою сумою кишенькових коштів та окремо коштів на харчування. Волонтерські проекти можуть бути короткостроковими – 2-3 місяці, та довгостроковими – 6-10 місяців. Одна людина може здійснити максимум 1 коротко + 1 довгостроковий проект.
Я та мій колега, колишній волонтер з Полтавщини, Ігнат Крупницький використали обидві можливості на соціальний проект у місті Газіантеп, що є одним з найбільших міграційних центрів Туреччини. Кількість сирійських біженців у місті сягає понад 500 тисяч осіб.
Ми та кілька інших українських волонтерів працювали у місцевій організації GEGED – Gaziantep Eğitim ve Gençlik Derneği. До основних напрямків роботи належало викладання англійської у місцевих школах; організація розмовних клубів англійської мови для турецької та сирійської молоді; організація інтерактивних уроків для сирійських «вуличних» дітей, що не мали можливості ходити до школи; робота у турецькому сиротинці тощо.
Ігнат, з яким ми одночасно почали свою роботу на короткостроковому проекті, а пізніше повернулися на довгий термін, – найбільше уподобав заняття англійською у турецькій початковій школі. «Всі діти там дуже виховані, товариські, доглянуті. Швидко підхоплюють нові ігри, засвоюють матеріал уроків. Ставилися до мене як до старшого брата, завжди здалеку бігли обійматися, коли я тільки наближався до школи», – коментує свій досвід Ігнат Крупницький.
Фото з особистого архіву автора
Сирійські реалії
Дитячі посмішки та любов – це найбільша винагорода, яку могли отримати волонтери у Газіантепі. Проте мій досвід роботи з дітьми дещо відрізнявся. Я віддала перевагу організації інтерактивних занять для сирійських «вуличних» дітей. Ті якості, які найбільше цінував мій колега у своїх турецьких вихованцях, були зовсім не властиві сирійській малечі.
Діти, з якими ми працювали у спеціальному центрі для сирійської громади, були в більшості своїй недоглянуті, брудні, невиховані та агресивні. Цілісінькі дні вони проводили на вулицях зі своїми численними братами та сестрами. Деякі працювали (продавали хліб чи шили взуття на фабриках), інші – просили милостиню, решта – просто тинялися вуличками Газіантепу.
Фото: Seraphim Yemelin (@yemelinart)
Складнощі волонтерства
Робота з «вуличними» дітьми завжди була нелегкою – в першу чергу через мовний бар’єр. Проте уже через кілька місяців роботи волонтери оволоділи базовими словами арабської. Діти, з якими ми працювали, складно визнавали чийсь авторитет. Часто влаштовували бійки, сварки, плакали, кричали, зривали уроки, не хотіли займатися тим, що ми їм пропонували. Нашим основним завданням було – не скільки навчити їх азам англійської, скільки привчити до базової дисципліни, уміння слухати старших.
Не можна сказати, що це вдавалося на 100%, адже усе починається з сім’ї. Ми неодноразово відвідували родини наших вихованців та з допомогою носіїв арабської спілкувалися з батьками. Я подружилася з сім’єю сирійських туркменів, інколи навіть ночувала у них і мала можливість спостерігати членів родини у життєвих ситуаціях. Завдяки цьому я зрозуміла, чому їх діти були одні з найбільш неслухняних та агресивних у групі.
Пам’ятаю ситуацію, коли мама відпустила трьох дітей зі мною на прогулянку у великий торговельний центр Газіантепу і мені було шалено страшно, що вони розгромлять весь той центр і нас усіх заберуть в поліцію. При цьому діти мене попросили, що як раптом поліція нас зупинить, я маю сказати, що я – їх мама. І cтало ще страшніше, адже ймовірність того, що поліція мені повірить, була дуже низькою.
Проте все пройшло успішно і навіть краще, ніж я сподівалася.
Фото: Жозефіна Дайер
Перші здобутки
Та наша робота з дітьми все ж давала плоди. Вони стали значно більш дисципліновані і слухняні.
Розуміючи, що такі кількагодинні інтерактивні заняття недостатні для розвитку дітей, група довгострокових волонтерів ініціювала власний проект – оформлення «вуличних» дітей до шкіл. На той час сирійці мали право ходити до спеціальних тимчасових осередків освіти для біженців.
Киянка Лілія Фасхутдінова, що була одним із лідерів «шкільного проекту» розповідає: «Ідея оформлення дітей до школи належала попереднім волонтерам. Коли їх проекти у Туреччині завершилися, ми перейняли цю естафету. Ходили самі до сирійських тимчасових освітніх центрів, щоби дізнатися про процедуру запису.
До нас поставилися дуже насторожено. Говорили, що іноземці не мають права займатися питаннями освіти дітей – а раптом ми хочемо їх до Ісламської Держави завербувати. Ми тоді зрозуміли, що без допомоги місцевих турецьких громадян обійтися буде складно. І адміністрація нашої турецької організації пішла на зустріч – домовилася про 14-15 місць для дітей. Ми знайшли сирійських волонтерів, що ходили з нами по родинам та допомагали розповідати про можливість шкільної освіти для дітей. Хтось відразу погоджувався, когось треба було умовляти.
Перший місяць ми, волонтери, самі відводили групу дітей до школи. Це було дуже зворушливо. Діти по-різному себе проявляли – хтось боявся, хтось соромився, хтось балувався. Нам також вдалося знайти спонсора – гуманітарну організацію, що надала дітям шкільне приладдя. Проте деякі з дітей, отримавши це все, відразу перестали ходити до школи і змарнували не лише свій шанс на освіту, але і інших дітей, зайнявши їх місце у проекті. Але деякі справді старалися. Тож якщо хоч кілька дітей отримали можливість доступу до шкільної освіти, і використали її – це уже і є наша велика перемога».
Через півроку, коли уже я працювала довгостроковим волонтером і мала іншу групу дітей, надихнувшись прикладом своїх попередників та заручившись підтримкою дорослих сирійців-носів мови, нам вдалося реалізувати іще один такий же проект. Ми оформили 15 дітей – цього разу уже до звичайної турецької школи. Адже відповідно до нового законодавства місцеві школи мають приймати дітей біженців до звичайних класів.
Через бюрократичні моменти цей процес затягнувся і діти та їх батьки, чекаючи новин, уже самі підходили до нас питаючи, коли можна розпочати навчання.
І я вважаю, що усвідомлення потрібності, важливості освіти – найбільша перемога, яку можна було отримати у боротьбі з закостенілістю суспільства, де жінки сидять вдома не вміючи читати і писати, а дівчаток з дитинства готують до заміжжя, а хлопчиків 7-річного віку уже відправляють на роботу.
Одним із власних ініціатив волонтерів став так званий Food Project. Колишній волонтер з Кіровоградщини Юлія Стешенко згадує: “Food Project” був одним із найкращих соціально-гуманітарних проектів, який вдалося втілити в життя. Завдяки наполегливості волонтерів та підтримки спонсорів, приблизно 600 сірійських біженців були нагодовані. Суть проекту полягала в тому, що тричі на тиждень ми готували велику каструлю на 200 порцій овочевого рагу, потім виїжджали в різні райони Газіантепу, в пошуках бідних вуличок, де і здійснювали роздачу їжі. Крім великої порції смачного теплого рагу, кожному давали половину буханки хліба.
Найбільше запам’яталися оченята малечі. Спершу здивовані, але зацікавлені волонтерами-іноземцями, вони стояли осторонь, розглядаючи нас. Але згодом, після закликів, вони підбігали та з задоволенням брали свою порцію. В кількості порцій обмежень не було, діти часто просили ще декілька тарілок для своєї сім’ї, адже традиційно сірійські родини є багатодітними.
Рівень емоцій завжди був високий! В процесі проекту, дивлячись на бідних сірійців, був і смуток, і відчуття жалю, несправедливості до діток, які ні в чому не винні, але була і радість від їхніх посмішок, від відчуття, що ми можемо хоч трошки їм допомогти».
Життя після проекту
Так сталося, що більшість українців, що приїжджали до Газіантепу у якості волонтерів, закохалися у це місто, його самобутність, культуру та Туреччину в цілому. Не дивно, що багато з нас прийняли рішення повернутися в цю країну на довгострокові волонтерські проекти, навчання чи роботу.
Я, наприклад, отримала стипендію на навчання в Анкарі та регулярно відвідую своїх колишніх вихованців (звісно, кожного разу з гостинцями – діти завжди чекають), розпитую їх про навчання та про теперішні потреби родин.
Мій колега Ігнат Крупницький залишився у Газіантепі – вивчає турецьку на місцевих курсах мови та допомагає нашій колишній організації з новими волонтерами. Говорить, що відчуває себе комфортно у Антепі, має багато місцевих друзів.
Юлія Стешенко – на деякий час після завершення проекту оселилася у мальовничій Каппадокії та займалася фотопроектами.
Інші волонтери – неодноразово приїжджають до Туреччини подорожувати традиційним для нас методом – автостопом.
Усього українська організація Youth NGO Iskra відправила на даний проект 32 волонтерів.
Усі ми згадуємо волонтерство у Антепі як один з найкращих, найцікавіших періодів життя. Ми й досі пам’ятаємо імена усіх наших сирійських вихованців і сумуємо за ними. Від імені усіх колег-волонтерів хочеться сказати, що не варто бути диванними співпереживаючими – завдяки сучасним технологіям усі ми знаємо про проблеми інших. Усі ми можемо допомогти. Нехай же заклики у фейсбуці перейдуть до реальних дій.
